Медіа

Історія та структура – огляд українського ринку медіа

Український медіаринок зароджувався в умовах двох важливих факторів: 1) перехід від економіки соціалістичного планування до ринкової, фактична поява (в історичному плані ― відродження, оскільки до більшовицької революції 1917 р. українські ЗМІ були в обох імперіях ― Російській та Австро-Угорській) приватних ЗМІ ; 2) відрив від медіазалежності колишньої імперської метрополії в Москві, який у певному сенсі триває досі. До проголошення незалежної України практично всі ЗМІ були державними, за винятком газет окремих партійних проектів, що з’явилися перед розпадом СРСР. Якість існуючих українських газет і телебачення була низькою, маловартісною в порівнянні з «центральними» ЗМІ в Москві, тому починати треба було практично з нуля.

Вдалі медіапроекти перших років незалежності будувалися як на існуючих потужностях, так і з абсолютного початку. Як приклад для першої моделі розвитку можна назвати приватний канал «1+1», який посів нішу мовлення державного УТ-2, газету «Независимость», яка виникла на базі газети «Комсомольское знамя». Для прикладу другої моделі ― газети «Киевские ведомости», «Україна молода», групу телеканалів олігарха (так в Україні називають кількох найбагатших людей), зятя другого Президента України Леоніда Кучми ― Віктора Пінчука. Але є ще й третя модель, дочірні російські ЗМІ, які з часом змінювали або капітал, або бренд. Як приклад зміни капіталу ― «Комсомольськая правда в Украине» (зараз, після декомунізації, ― «КП в Украине»), «Аргументы и факты Украина», як приклад зміни бренду і капіталу ― канал «Інтер», що мовив на початку на хвилях російського «Первого» і використовував дуже часто його контент (згодом частка останнього знизилася).

На зламі тисячоліть в Україні починають розвиватися інтернет-ЗМІ, які не є такими юридично (за винятком тих порталів, які реєструються як інформаційні агентства). Зараз в Україні кілька тисяч сайтів.

Формат інформаційних радіо досить довго був монополією державних каналів УР-1 та УР-2 («Промінь»), згодом на ринок прийшли радіо «Ера», радіо «Вести», Громадське радіо. Крім того, новинний формат використовують усі без винятку музичні станції та інтернет-радіо.

На сьогодні структура медіаринку України виглядає таким чином:

Телебачення: приватне та публічне (із структурними підрозділами в обласних центрах і великих містах обласного підпорядкування).

Друковані ЗМІ: приватні та комунальні (що знаходяться в процесі роздержавлення).

Радіо: приватне і суспільне. Деякі радіостанції тільки в Інтернеті.

Інтернет-ЗМІ: інформаційні агентства (офіційно зареєстровані як ЗМІ), інтернет-ЗМІ новинного характеру, інтернет-агрегатори, інтернет-радіо, інтернет-телебачення, т. зв. нові ЗМІ (блогерство).

Приватні vs. Суспільні ЗМІ

В Україні склалася ситуація, коли приватні ЗМІ досить швидко обійшли суспільні за якістю. Пов'язано це з процесом бурхливого накопичення капіталу олігархами і колишніми «червоними директорами» (директори заводів з радянських часів, які ставали їх власниками) в середині 1990-х. І ті й інші засновували ЗМІ, намагаючись зміцнитися в громадській думці, тоді як держава, яка фінансує суспільні ЗМІ, перебувала на межі животіння, гіперінфляції на початку 1990-х та інших факторів, що не дозволяли ЗМІ нормально розвиватися. Однією з причин, що поглиблювали проблему, було затягування з процесом роздержавлення державних і комунальних ЗМІ. Незважаючи на ухвалені відповідні закони, цей процес досить болісно протікає до цього часу. Багато колективів, особливо обласних телерадіокомпаній, бояться звільнень і скорочень.

З одного боку, держава і місцева влада не завжди охоче розлучаються зі ЗМІ, яке до цього використовувалося як кишенькове, яким можна керувати інструментально. З іншого боку, багато редакцій побоюються, що відхід держави з власності поставить їх на межу виживання. Однозначно, що пряме підпорядкування не працювало також на об'єктивність і якість журналістики, хоча у випадку з приватними ЗМІ тиск власника нерідко здійснювався ще сильніше. В Україні рівень вільнодумства прямо пропорційно залежав від характеру політичного керівництва: за часів Кучми і Януковича тиск власників і держави на редакційні політики зростав, після Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2013―2014 рр. знижувався.

Усі основні олігархи будували свій бізнес на нечистих з податкового боку оборудках перепродажу російського газу, нафтопродуктів, роками використовували податкові пільги на поставки своїх товарів до Росії (наприклад, труб), тож і їхні ЗМІ, а це найбільші телеканали, редакційну політику будували на підтримці проросійських поглядів. Перед ймовірним підписанням Віктором Януковичем угоди про асоціацію з Євросоюзом ЗМІ олігархів наганяли страх перед «виродженням», яке, мовляв, несе «гомосексуальна Європа», втратою зв'язків із Росією, що принесе злидні українському народу.

Іншою стороною монети власності великих олігархів була таблоїдизація ЗМІ. Їм не потрібен думаючий читач або глядач, здатний розрізняти різні опції. Тому ставка в ЗМІ робилася на розважальні програми, а якщо й проводилися політичні ток-шоу, то для підігрівання емоцій, перенесення реальної політики в розряд порожньої говорильні.

Унаслідок цього виникла ситуація, коли основні власники головних українських ЗМІ ніколи не підходили до своїх медіа-активів як до чистого бізнесу, а лише як майданчика просування певних політичних поглядів. Також редактори та журналісти звикали до того, що та чи інша подія подається під певним кутом, тому об'єктивність і журналістські стандарти апріорі «неприйнятні». Але це не означає, що телеканали не заробляють грошей: від реклами і від криптореклами (економічної і політичної від тих, хто близький за поглядами) надходження є.

Цифрові ЗМІ в основному мають фінансову стабільність, заробляють на рекламі величезні кошти, але ― парадоксально ― вони не є чистими бізнес-проектами, а виражають бізнес- і політичні інтереси своїх власників.

Як бізнес-проекти існують певні ЗМІ, такі як журнал «Новое время» або «Фокус», але це радше виняток із правила, ніж правило. Ще низка ЗМІ живе переважно з грантів, прикладом можуть бути «Українська правда» і Громадське ТБ.

Казусом української ситуації є те, що в українській мові слово «суспільне» перекладається як «суспільне» і «громадське». Існуючі в ефірі України приватні Громадське ТБ і Громадське радіо вносять якусь плутанину в сприйняття населенням ролі і місця суспільних ЗМІ.

Традиційні vs. цифрові ЗМІ

Традиційні друковані ЗМІ в Україні програють ринок цифровим ЗМІ, за винятком деяких приватних проектів. І справа не тільки в глобалізації інформації та її інформатизації, покритті частот і інтернет-доступі, але й у ненормальній як для розвитку ЗМІ економічній ситуації в країні, у якій близько половини економіки знаходиться в тіні, оподатковування не сприяє створенню нових традиційних ЗМІ. Більшість українських газет виживає не завдяки купівлі читачем, не через передплату, не через рекламу, а за допомогою криптореклами, званої «джинса». Сама її присутність уже псує якість видання, не кажучи про об'єктивність. У друкованих та інтернет-ЗМІ джинсу легше виявити, ніж у телесюжеті або радіоновині, тому довіра до друкованих ЗМІ падає.

База даних медіа
  • Project by
    Institute of Mass Information
  •  
    Reporters without borders
  • Funded by
    BMZ