Медіа

Історія та структура – огляд українського ринку медіа

Український медіаринок зароджувався в умовах двох важливих факторів: 1) перехід від економіки соціалістичного планування до ринкової, фактична поява (в історичному плані відродження, оскільки до більшовицької революції 1917 р. українські ЗМІ були в обох імперіях – Російській та Австро-Угорській) приватних ЗМІ ; 2) відрив від медіазалежності колишньої імперської метрополії в Москві, який в певному сенсі триває досі. До проголошення незалежної України практично всі ЗМІ були державними, за винятком газет окремих партійних проектів, що з’явилися перед розпадом СРСР. Якість існуючих українських газет і телебачення була низькою, маловартісною в порівнянні з «центральними» ЗМІ в Москві, тому починати треба було практично з нуля.

Вдалі медіа-проекти перших років незалежності будувалися як на існуючих потужностях, так і з абсолютного початку. Як приклад для першої моделі розвитку можна назвати приватний канал «1+1», який посів нішу мовлення державного УТ-2, газету «Независимость», яка виникла на базі газети «Комсомольское знамя». Для прикладу другої моделі – газети «Киевские ведомости», «Україна молода», група телеканалів олігарха (так в Україні називають кількох найбагатших людей), зятя другого президента України Леоніда Кучми – Віктора Пінчука. Але є ще й третя модель, дочірні російські ЗМІ, які з часом змінювали або капітал, або бренд. Як приклад зміни капіталу – «Комсомольська правда в Украине» (зараз після декомунізації «КП в Украине»), «Аргументы и факты Украина», як приклад зміни бренду і капіталу – канал «Інтер», що віщав на початку на хвилях російського «Первого» і використовував дуже часто його контент (згодом частка останнього знизилася).

На зламі тисячоліть в Україні починають розвиватися інтернет-ЗМІ, які не є такими юридично (за винятком тих порталів, які реєструються як інформаційні агентства). Зараз в Україні кілька тисяч сайтів.

Формат інформаційних радіо досить довго був монополією державних каналів УР-1 та УР-2 «Промінь», згодом на ринок прийшли радіо «Ера», радіо «Вести», Громадське радіо. Крім того, новинний формат використовують всі без винятку музичні станції і інтернет-радіо.

На сьогодні структура медіа ринку України виглядає таким чином:

Телебачення: приватне та публічне (із структурними підрозділами в обласних центрах і великих містах обласного підпорядкування).

Друковані ЗМІ: приватні та комунальні (що знаходяться в процесі роздержавлення).

Радіо: Приватне і суспільне. Деякі радіостанції тільки в інтернеті.

Інтернет-ЗМІ: Інформаційні агентства (офіційно зареєстровані як ЗМІ), інтернет-ЗМІ новинного характеру, інтернет агрегатори, інтернет-радіо, інтернет-телебачення, т.зв. нові ЗМІ (блогерство).

 

Приватні vs. Суспільні ЗМІ

В Україні склалася ситуація, коли приватні ЗМІ досить швидко обійшли суспільні за якістю. Пов'язано це з процесом бурхливого накопичення капіталу олігархами і колишніми «червоними директорами» (директори заводів з радянських часів, які ставали їх власниками) в середині 1990-х. І ті й інші засновували ЗМІ, намагаючись зміцнитися в громадській думці, в той час як держава, яка фінансує суспільні ЗМІ, перебувала на межі животіння, гіперінфляції на поч.. 1990-х та інших факторів, що не дозволяли ЗМІ нормально розвиватися. Одним з тих, що поглиблює проблему, було затягування з процесом роздержавлення державних і комунальних ЗМІ. Незважаючи на прийняті відповідні закони, цей процес досить болісно протікає до цього часу і не закінчений. Багато колективів, особливо обласних телерадіокомпаній, бояться звільнень і скорочень.

З одного боку, держава і місцева влада не завжди охоче прощаються зі ЗМІ, яке до цього використовувалося як кишенькове, яким можна керувати інструментально. З іншого боку багато редакцій побоюються, що відхід держави з власності поставить їх на межу виживання. Однозначно, що пряме підпорядкування не працювало також на об'єктивність і якість журналістики, хоча у випадку з приватними ЗМІ тиск власника нерідко здійснювався ще сильніше. В Україні рівень вільнодумства прямо пропорційно залежав від характеру політичного керівництва: за часів Кучми і Януковича тиск власників і держави на редакційні політики зростав, після Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2013-2014 рр. знижувався.

Всі основні олігархи будували свій бізнес на нечистих з податкового боку оборудках перепродажу російського газу, нафтопродуктів, роками використовували податкові пільги на поставки своїх товарів до Росії (наприклад, труб), тож і їх ЗМІ, а це найбільші телеканали, редакційну політику будували на підтримці проросійських поглядів. Перед ймовірним підписанням Віктором Януковичем угоди про асоціацію з Євросоюзом ЗМІ олігархів наганяли страх перед «виродженням», яке мовляв несе «гомосексуальна Європа», втратою зв'язків з Росією, що принесе злидні українському народу.

Іншою стороною монети власності великих олігархів була таблоїдизація ЗМІ. Їм не потрібен думаючий читач або глядач, здатний розрізняти різні опції. Тому ставка в ЗМІ робилася на розважальні програми, а якщо і проводилися політичні ток-шоу, то для підігрівання емоцій, перенесення реальної політики в розряд порожньої говорильні.

Внаслідок цього виникла ситуація, коли основні власники головних українських ЗМІ ніколи не підходили до своїх медіа-активів як до чистого бізнесу, а лише як майданчика просування певних політичних поглядів. Також редактори і журналісти звикали до того, що ми подаємо ту чи іншу подію під певним кутом, тому об'єктивність і журналістські стандарти апріорі «неприйнятні». Але це не означає, що телеканали не заробляють грошей: від реклами і від криптореклами (економічної і політичної від тих, хто близький за поглядами) надходження є.

Цифрові ЗМІ в основному мають фінансову стабільність, заробляють на рекламі величезні кошти, але - парадоксально – вони не є чистими бізнес-проектами, а виражають бізнес- і політичні інтереси своїх власників.

Як бізнес-проекти існують певні ЗМІ як журнал «Новое время» або «Фокус», але це радше виняток із правила, ніж правило. Ще ряд ЗМІ живе переважно з грантів, прикладом можуть бути «Українська правда» і «Громадське.ТВ».

Казусом української ситуації є те, що в українській мові слово суспільне перекладається як «суспільне» і «громадське». Існуючі в ефірі України приватні Громадське.ТВ і Громадське радіо вносять якусь плутанину в сприйнятті населенням ролі і місця суспільних ЗМІ.

Традиційні vs. цифрові ЗМІ

Традиційні друковані ЗМІ в Україні програють ринок цифровим ЗМІ, за винятком деяких приватних проектів. І справа не тільки в глобалізації інформації та її інформатизації, покритті частот і інтернет-доступі, але і в ненормальній як для розвитку ЗМІ економічній ситуації в країні, в якій близько половини економіки знаходиться в тіні, оподатковування не сприяє створенню нових традиційних ЗМІ. Більшість українських газет виживає не з допомогою покупки читачем, не через передплату, не через рекламу, а за допомогою крипто-реклами, званої «джинса». Сама її присутність вже псує якість видання, не кажучи про об'єктивність. У друкованих та інтернет-ЗМІ «джинсу» легше виявити, ніж в телесюжеті або радіоновині, тому довіра до друкованих ЗМІ падає.

База даних медіа
  • Project by
    Institute of Mass Information
  •  
    Reporters without borders
  • Funded by
    BMZ