Телебачення

Українське телебачення дуже нерівномірне за своїм розвитком, передусім якщо порівнювати ТБ в регіонах та загальнонаціональне, і якщо порівнювати серед загальнонаціональних ЗМІ приватні та публічні (фактично державні). Це має коріння в часах СРСР, коли основним на просторах цілої тодішньої країни вважалося ТБ у Москві; республіканське ТБ фінансувалося набагато менше і вважалося гіршим, нерозвиненим, ущербним. Зрештою, подібна ситуація до цього часу не змінилася в сусідній з Україною Білорусі, котра фактично зберегла радянську модель. Україна вибиралася з цієї ситуації довго, поступово витісняючи куплений у Росії контент з власних каналів. Певним викликом була українізація розважального контенту, і першим із цим завданням впорався канал «1+1» у середині 1990-х.

Основний «тягар» розвитку українського телебачення як якісного самодостатнього продукту взяли на себе приватні телеканали, фінансовані невеликою групою олігархів: Віктором Пінчуком, Рінатом Ахметовим, Ігорем Коломойським, Петром Порошенком. Державне телебачення десятиліттями не реформувалося, тому ставлення до нього в суспільстві залишалося як до низькопробного. Лише останніми роками внаслідок ухвалення закону про суспільне мовлення та титанічної праці очільника Національної телерадіокомпанії Зураба Аласанії контент почав покращуватися, а саме телебачення офіційно почало вважатися суспільним.

Натомість приватні телеканали вийшли на досить пристойний, порівняно з іншими країнами Центрально-Східної Європи, рівень. Йдеться передусім про творення власного аналітичного інформаційного продукту ― репортажистики. Єдиною вадою в процесі творення була редакційна політика, продиктована політичними переконаннями власника. У часи політичних загострень, як перед Помаранчевою революцією 2004 р. та Революцією гідності 2013―2014 рр., це призводило до відвертих маніпуляцій, чорного піару, замовчування кроків опозиції. На телебаченні найбільш апробованими були «темники» ― таємні інструкції з Адміністрації Президента, які розсилалися для користування редакторами телеканалів, щодо того, у якому світлі подавати ту чи іншу подію. «Темники» характерні для епохи «пізнього» Кучми та Януковича. Також на телебаченні використовувалася «джинса» ― замовні сюжети як прихована завуальована реклама.

На сьогодні такі практики характерні для групи каналів «Інтер», виразно проросійської найбільшої приватної телестанції, як теж каналу «Україна», що належить Рінату Ахметову.

Останнім часом український телепростір збагатився інформаційними телеканалами, додавшись до «ветерана» з часів Помаранчевого Майдану, 5-го каналу у власності Петра Порошенка. Це канали «112», News One, «Еспресо ТВ». Перші два пов’язують із капіталом «Родини» екс-президента Януковича, вони транслюють нерідко проросійські тлумачення подій. Телебачення є основним і переважно безкоштовним засобом отримання інформації, тому власники телестанцій це використовують. Присутні на ринку також телеканали, котрі входять до десятки популярних, як ТЕТ чи «2+2», проте вони не мають новин, хоча не факт, що вони за посередництва власного контенту також формують певний світогляд.

Мова українського інформаційного телебачення переважно українська, і це відіграло дуже важливу роль у покращенні ситуації з українською мовою в цілому в державі. На деяких каналах є російськомовні випуски новин у певні години. Мова ведучих політичних ток-шоу, які формують електоральні преференції населення нерідко російська (в Україні працює чимало ведучих, продюсерських команд з Росії). Поява окремих політиків на таких ток-шоу регулюється кількістю грошей, виділених політиком чи його політсилою на «співпрацю» з цим каналом.

Англомовний канал в Україні наразі один, він суспільний (UA TV), є також сайт приватного телеканалу «UA.Today» у власності Коломойського, котрий видає телепродукт в Інтернет; спершу була спроба робити повноцінний телеканал.

Регіональне телебачення дуже різне за якістю і прямо пропорційне від багатства міста. Серед міст, у яких найбільш якісні та чисельні телеЗМІ, можна назвати Одесу, Львів, Харків, Дніпро та Запоріжжя. 

  • Project by
    Institute of Mass Information
  •  
    Reporters without borders
  • Funded by
    BMZ