Правове поле

Українське законодавство включає достатні гарантії для свободи вираження не зважаючи на пострадянський характер правової системи, який досі ще домінує. Цензура заборонена Конституцією (1996). Теле- і радіоканали ліцензуються Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Друковані ЗМІ та інформаційні агентства реєструються структурами Міністерства Юстиції України. Окреме правове регулювання для Інтернет-ЗМІ відсутнє й вони не розглядаються як ЗМІ з юридичної точки зору.

Три закони забезпечують правові рамки медійної сфери в Україні: Закон про телерадіомовлення охоплює телебачення та радіо (ост. ред. 2006 р.), Закон Про пресу регулює роботу друкованих ЗМІ (1992 р.) та Закон Про інформагентства присвячений роботі цих агентств (1995 р.). Закон про телерадіомовлення є більш сучасним, а телебачення залишається одним з найпопулярніших джерел інформації в Україні. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення наглядає за дотриманням цього Закону. 2015 р. український парламент прийняв два додаткові важливі закони в сфері ЗМІ: про прозорість медіа-власності та про створення Суспільного мовлення.

Законодавство щодо преси застаріле й очікується, що додаткові законодавчі зміни вноситимуться саме до нього. Державний реєстр друкованих видань потребує вдосконалення, оскільки він упливає на ефективне застосування законодавства. Законодавство про друковані ЗМІ містить деякі положення щодо обмеження їх монополізації, але їхня ефективність залишає сумніви. В Законі Про пресу обмеження «прив̕̕язані» до кількості друкованих видань (застосовуються лише до суспільно-політичних ЗМІ: одна особа не може контролювати більше 5 % з них). Згідно з даними Української асоціації медіа-бізнесу, в країні регулярно друкується 4 000 видань станом на серпень 2016 р., але аж 30 000 видань зареєстровані в Державному реєстрі, тобто лише трохи більше однієї десятої зареєстрованих видань працюють, хоча при вирахуванні антимонопольних обмежень за основу беруть всі 30 000. Як і в багатьох інших країнах, цифрові ЗМІ (Інтернет) досі залишаються цілком поза законодавчим регулюванням і в цьому напрямі потрібно вживати негайних заходів.

Немедійні закони регулюють окремі аспекти роботи ЗМІ, такі як висвітлення виборчого процесу та діяльності органів влади, рекламу, питання суспільної моралі та ін.

Найпроблемнішим видається не зміст цього законодавства - хоча воно й недовершене та потребує вдосконалення,- а проблема його застосування. Наприклад, державний регулятор для телебачення і радіомовлення, Національна рада, створений згідно з Конституцією, юридично повинен бути незалежним органом, але на практиці вона не раз провалювала  втілення в життя такого свого статусу.  Державні органи не втручаються в контент, але вони ж проявили неспроможність реагувати на серйозні порушення законів. Більш того, законодавчі норми щодо редакційного саморегулювання у сферах телерадіомовного контенту видаються куцими й неефективними.

У 2011 р. одним з успіхів реформуванні правового поля було прийняття Закону Про доступ до публічної інформації. Однак, не зважаючи на позитивні зміни, залишилося і багато практичних проблем. 2016 р. Законом була запроваджена складна система прозорості корпоративної власності в сфері телебачення і радіо, яка була оцінена навіть закордоном завдяки своєму рівню інновативності. Але знову ж, потрібно переконатися в її ефективному запровадженні. Анарзі вже прозвучали сумніви через нестачу в системі ефективних санкцій.

Дві інші реформи почалися після Революції Гідності в державному секторі ЗМІ. Державні теле- і радіомовна компанії та регіональні державні мовники об̕̕єдналися в одне підприємство, яке зараз перебуває в процесі трансформації у від контрольованого державою мовника до більш незалежного Суспільного мовника відповідно до Закону про Суспільне мовлення (2014 р.). СМ перетворюється в державне акціонерне товариство, в якому менеджмент призначатиметься незалежною Наглядовою радою, сформованою парламентськими фракціями та неурядовими організаціями (більшість членів).

Друга реформа стосується державних і комунальних друкованих видань, які за два роки мають бути або приватизовані, або закриті відповідно до окремого Закону (2015 р.). передбачено проіритет трудового колективу, який може створити господарюючого суб̕̕єкта, який продовжуватиме видання друкованого ЗМІ; в іншому випадку його продадуть.

У загальному, українське медійне законодавство виглядає цілком сучасним, за винятком регулювання питань концентрації, яке є куцим, не дає чітких і вимірюваних критеріїв, а також ефективних санкцій. Це, своєю чергою, робить його застосування складним. Українські ЗМІ ще є об̕̕єктом суттєвих реформ, яких зазнає сектор державних ЗМІ, які зараз у процесі зміни їхнього правового статусу та джерел фінансування.